Частина перша
Ось вона. Їй 29 років. Вона сідає в свій Juke кольору Туманного Альбіону. Поправляє зачіску, дивлячись на відображення у дзеркалі заднього виду. Затримує погляд на своєму втомленому обличчі. Вона щойно з рейсу. Вона - стюардесса. Дорога в небо для неї - вже давно не романтика, а важка праця.
Та ось вона вже на землі. І ніяка втома не зможе звалити її з ніг, адже попереду - хоча і довга, але дорога додому. Додому, де на неї чекає її п`ятирічний син. Чекає, і, попри накази своєї бабусі, не може заснути - вовтузиться у ліжку і, ледь стримуючи сльози розлуки, дослухається до звуків на дворі, намагаючись у кожному проїжджаючому повз вікна автомобілі, впізнати звук роботи двигуна маминої машини.
А двигун тим часом із заздрісним спокоєм, впевнено та холоднокровно грає свою симфонію по нотах холостих обертів.
Ще один сміливий погляд на своє відображення у дзеркалі. Ледь помітна посмішка до себе самої (чи то насмішка над собою?).
Вдих. Глибокий. Світло. Ближнє.
І виїзд з парковки аеропорту. Додому. Туди, де на неї чекають. Нехай і не всі...
… Пасажир поруч дуже тонко відчуває її втому. Розуміє, що не треба заводити філософських розмов про життя. Лише декілька відвертих речень, які дуже кортіло сказати майже одразу після випадкового знайомства на дорозі. Сказати, незважаючи на таке підступне (якесь юнацьке) ніяковіння і тремтіння в голосі.
Про те, що незважаючи на перельоти і втому, її натягнута, як гітарна струна, постава, її спокій та смиренність в мові, така мила, ледь помітна посмішка, ніжність та жіночність у кожному русі її рук - все це дарує відчуття неймовірної гармонії: немов вона - це величезний океан (такий бездонний, як її очі). І як хочеться пірнути у нього з головою, хитатися на його хвилях, пізнавати приховані глибини. Про те, як знаходячись у її оточені, стає легко, просто та спокійно. І про те, як усі тривоги та проблеми поруч з нею розбиваються вщент, і можна не перейматися за їх вирішення - вперше, за стільки місяців (років?) відчути спокій і рівновагу у своїй душі…
… Машина впевнено тримається на мокрому від дощу асфальті. За вікном пробігають, немов життя, похилі дерева та одинокі ліхтарі. З аудіосистеми лунає “Джамала - Любити”. І на дві пари очей попереду чекає одна єдина дорога, але два абсолютно різні шляхи.
Частина друга
Ось він. Йому 35. Він вальяжно вирулює з повороту на новенькому Land Cruiser Prado кольору вороного крила. Сьогодні у нього був вдалий день. Сьогодні він підписав контракт на два мільйони доларів.
Prado - бонусом.
І хоча до цієї мети він йшов декілька років, раз за разом падаючи на самісіньке дно - в той час, коли навіть його кохана та друзі зневірилися в ньому - він прокладав свій власний, нехай і тернистий, шлях, розмінюючи все, окрім віри та совісті.
І от, після рокових перемовин, що йшли з самісінького ранку до заходу сонця, він сідає за кермо свого (нарешті власного, а не орендованого) автомобіля, забиває в навігаторі маршрут в напрямку домівки крізь придорожні села та міста, і, ще не вірячи в свій власний успіх, обережно тисне на цнотливо-чисту педаль акселератора.
В передмісті, за поворотом при виїзді на трасу, він зупиняється, щоб підібрати одинака з піднятим догори великим пальцем, чий силует відбивається в червоних променях сонця.
Наступні декілька кілометрів вони будуть по черзі розповідати про своє бентежне минуле та про сміливі плани на майбутнє, навіть не запитуючи імен один одного.
Дивно, але будь-яку історію життя будь-якої (без виключення) людини завжди можна вмістити у декілька кілометрів…
… Втома дається взнаки, і розповіді помалу занепадають. Настає час, коли музика та кава смакують найкраще.
Кнопка “Play” - і з динаміків починає лунати “ХАС - Хай ніхто не вірить”. З кавою складніше - до найближчої заправки ще десятки кілометрів. До світанку - ще далі.
Та позашляховик нахабно проковтує дорогу під собою, і от на горизонті вже виблискує неонова реклама з написом “SOCAR”, а за нею - розгалуження дорожнього полотна.
Йому - направо. Його випадковому супутнику - прямо.
Та спочатку необхідно заправитися пальним.
І кавою...
… Вже скоро новий день. Вже скоро рідний дім. Вже скоро друзі почнуть дзвонити частіше. Вже скоро подружки коханої почнуть казати за спиною: “Та вона просто вдало вийшла заміж”. Вже скоро ті, хто не вірив, простягатимуть спітнілими долонями пачки з баксами, та благатимуть зробити їх партнерами. Вже скоро… А поки… Поки: “Через двісті метрів поверніть праворуч”.
Частина третя
Ось він. Йому 32 роки. Він жене свою спортивну Impreza WRX STI цілу добу майже безупинно - намагається встигнути на День народження свого маленького сина. З кожним новим кілометром фарба кольору індиго все більше і більше вкривається придорожнім пилом та втрачає свій перламутровий блиск. Так само втрачає блиск промінь надії повернутися додому вчасно. А як же кортить кинути все - роботу; постійну низку невідкладних (і, здається, завжди таких важливих) справ; розтрощити телефон разом з його безкінечними потоками повідомлень та дзвінків; навіть свій улюблений автомобіль кинути прямо тут, на узбіччі життя - і просто, намагаючись максимально обережно ступати на підступно скрипучі лаги підлоги, відчинити двері в кімнату сина, навшпиньках підійти до його ліжка та поцілувати в скроню, намагаючись не розбудити… Просто посидіти на підлозі поруч з ним, не випускаючи з рук його долоньку... Просто… просто відчути справжній сенс життя. І нікуди (хоч раз в житті) не поспішати...
… Він радий взяти собі штурманом автостопера, що одиноко та безтурботно блукає вздовж узбіччя - буде з ким поговорити, щоб не заснути за кермом.
Та дорога тягнеться нескінченною вервечкою поміж полів та лісів, і втома бере своє: ані філософські думки, ані пусті балачки вже не допомагають триматися в тонусі.
- Ти водити вмієш? - питає він у того, хто сидить поруч. - В мене прав немає - відповідає той. - Я не це спитав… - ?
… За хвилину авто зупиняється на брудному узбіччі.
- Сідай за кермо. Траса порожня. Покатаєшся. До передмістя. А я посплю хоч трохи. - Одна умова! - ? - Плейлист мій.
Він щиро та широко посміхається крізь гримасу втоми.
- Домовились! - відповідає жартівливо, і по-дружньому хлопає по плечу.
… Закриваються дверцята. Застібаються паски безпеки. Завантажується новий плейлист. Машина зривається з місця, залишаючи позаду себе лише клуби пилу та сліди від протектора.
Довга дорога, помножена на низьку швидкість, трохи розслабляє того, хто тепер керує автомобілем. Він прибирає одну руку з керма та вальяжно кладе лікоть на відчинене вікно. Великим пальцем декілька разів підряд тисне на кермі на кнопку з написом “Volume +”.
За вікном приємна прохолода кружляє у повільному танці з вітром під власні мелодії. Та в салоні авто - власна музична програма на накручених басах. Один за одним лунають треки “Серега - Корабли”, “Pashkowski - Пока Рома едет”, “Артем Лоик - Мысли вслух”, “Артем Лоїк - Назавжди”...
… Сонце починає заходити за горизонт. Потрібно бути уважним, щоб не пропустити поворот на місто.
Частина четверта. Заключна
А ось я. Я знову вирушив у подорож автостопом. Щоб нагадати собі про важливе (адже ми розпиляємося у фоновому потоці рідних міст на купу механічних завдань; постійно намагаємось пам'ятати про Dead-line; постійно обіцяємо собі закінчити всі поточні справи у найближчі вихідні; та напрочуд забуваємо про Death-line...). Щоб надихнутися дорогою та її історіями. Щоб скласти свої думки докупи (чи може навпаки - розвіяти їх по вітру, мов попіл?).
Я вже встиг змінити три машини: підморгуючи правим сигналом повороту мені зупинялися сірий Nissan, синя Subaru та чорна Toyota.
Та прямо зараз, я сиджу на задньому сидінні старого Паджеріка кольору вицвілого асфальту між двома лисими перекаченими мордоворотами у легких чорних шкіряних куртках. Того, що зліва, кличуть Кастет. Того, що справа - Слон.
Я не знаю, звідки походять їх прізвиська. Я не питав. Не те, щоб мені було не цікаво. Звісно, цікаво. Та задати їм таке питання я тупо засцяв…
… Я познайомився з ними (та ще з двома з їхньої компанії) на заправці “SOCAR”, поки смиренно сидів за стійкою і насолоджувався кавою Латте, приправленою корицею. В цей досвітній час я споглядав за першими, трохи не сміливими, сонячними променями нового дня крізь панорамне вікно.
Pajero припаркувався біля другої колонки. І з нього повипадали один за одним кремезні бугаї, голосно регочучи про щось між собою...
- Чотири хот-доги, чотири Американо і “до повного”, будь-ласка...
… Вони везуть балабасіки на зону для братви. Виїхали спеціально засвітла, щоб встигнути на відведені часи прийому. Багажне відділення автомобіля вщент забите картонними коробками.
Вони сідають поруч зі мною, щоб поснідати. Я чую, як скриплять їх шкіряні куртки...
В процесі зав'язується невимушена розмова. Їх надихають мої дорожні історії. Але їм (та й мені також) вже час вирушати. Водій дивиться на екран навігатора, та запитує мене про мої плани:
- Твій подальший шлях якою дорогою стелитися буде? Прямо по головній, чи звертатиме праворуч?
Я відповідаю питанням на питання, заради власної безпеки. Я так постійно роблю в подорожах. Це дозволяє відмовитися від запрошення, просто сказавши, що нам не по дорозі.
- А Ваш? - запитую я. - Ми по прямій.
Я роблю останній ковток кави, пронизливо вдивляюся у його очі і таки приймаю пропозицію:
- Я теж.
… І ось ми несемося на ухайдоканому Паджеріку, навіть не пригальмовуючи на ямах. В салоні з шиплячих динаміків доноситься “Жадан і Собаки - Ребе”. Хлопці підспівують, не соромлячись ні мене, ні один одного. Кастет трохи лажає у приспіві. Слон - молодець. Гучність магнітоли накручена на максимум, і я навіть не можу зрозуміти, що гірше - рипіння динаміків чи деренчання пластикової обшивки салона. Але в цей момент приходить інше розуміння. Розуміння того, що дорога - це маленьке життя. Що дорога - це твоя історія.
Твоя! Особиста! Унікальна та натхненна!
А ще - що ти сам можеш обирати свій шлях. Власний шлях! І тих, з ким хочеться по ньому йти…
… Я тисну хлопцям зап'ястя, дякую за дорогу та закидую рюкзак за плечі. На горизонті вже вимальовується силует до болі знайомого міста. Вирішую пройтися пішки. Дістаю навушники і, під пісню “Фіолет - Кохана”, неквапливо, ховаючи у кишенях від ранкової прохолоди свої долоні, крокую вздовж траси, втомлений дорогою, але не зламаний життям.