22:00
- Добре… Дякую, що підкинув. На зв’язочку. Бувай.
- Слухай, може тебе почекати?
- Та нє, старий. Все норм. Їдь додому. Тебе там чекають. А мені з вокзалу не далеко йти. Прогуляюся.
- Як знаєш.
Я обережно закриваю дверцята автомобіля. Настільки обережно, що з першого разу вони «не доходять до кінця». Спроба друга – трохи сміливіше.
Клац.
Закидую наплічник за спину, перевіряю кишені – чи нічого не випало в салоні авто. Простягаю відкриту долоню тому, хто за кермом. Він підморгує мені фарами, обережно здає назад, розвертається і тисне на гашетку – вночі на площі вокзалу багато місця і мало автомобілів, тож той, хто за кермом, не може стриматися і рве з місця з гучним скреготом шин. Ще трохи – і червоні вогники зникають за поворотом.
Я піднімаюся сходинками і відкриваю двері приміщення вокзалу. Звертаю наліво. Прямую до єдиного відкритого віконця з написом «Каса». Стаю у кінець черги, навіть не питаючи «Хто крайній?».
22:20
Смиренно вистоявши у черзі майже двадцять хвилин, купую зворотній квиток на потяг. Вперше в житті.
Нижня поличка в плацкарті. Постіль. Два чаю. Точна дата та час прибуття.
22:22
Забираю квиток і решту – купюрами та монетами. Підходжу до вікна і ставлю наплічник на підвіконня. Щойно я відпускаю лямку рюкзака, як тут (наче джин із пляшки) з нізвідки вистрибує прибиральниця і починає на мене матюкатися.
Погрожує облізлим віником.
Прибираю рюкзак з підвіконня і ставлю його на підлогу. Намагаюся не зустрічатися поглядом з цим ураганом у жовтих рукавичках, та все ж тихенько вибачаюся. Всі, хто в черзі, залипають на мене і єхидно ржуть.
Суки.
Не дістаючи гаманець, кидаю жменьку грошей в кишеню, підбираю наплічник і вишвендююсь із зали в хол – туди, де люди не бачили цієї вистави.
22:25
Я тримаю в руках цей довбаний тікєт і розумію, що, походу, всьо – кінцева. Приїхали. Станція «Бєрєзайка» - кому нада, вилізай-ка.
Де подівся той, хто ніколи не планував «час та дату прибуття»? Де подівся той, хто ніколи не брав у гори компас і карту, тому його тижнева туристична подорож завжди перетворювалася на двотижневу експедицію (а інколи, коли рівень топографічного критинизму зашкалював, - на трьотижневе виживання)? Де той, хто зривався в ніч автостопом і розривав темряву не для того, щоб кудись приїхати, а для того, щоб просто їхати?
Я починаю згадувати, як начебто зовсім недавно, тиняючись по вокзалу, бачив таких самих дорослих, що стоять у таких самих довгих чергах за квитками. Вони виходили на перони у зазначений час, тіліпаючи позаду себе валізи на колесах. Вони проштовхували їх у вузеньких проходах вагону, щоб дістатися до свого місця, зазначеному у квитку. А я… я не слухав цей голос із пекла: «Шановні пасажири…» - я просто стрибав на хребет залізного змія, та намагався не потрапити на очі охороні і «стрєлочнікам» в помаранчевих жилетках.
І поки «шановні пасажири» вмощували свої шановні сраки на нижніх поличках теплих купешок, я був першим і єдиним, хто залишав сліди свого протектора на цнотливих, запорошених снігом, сходинках вантажних вагонів-хопперів.
Я починаю згадувати, як боявся вперше спробувати автостоп. І пригадую, як просив скласти компанію вже досвідченому мандрівнику і своєму приятелю – Захару К. Він, як і всі матьорі подорожні, казав: «Треба для початку поїхати автостопом на кілометрів 40-50 (максимум!!!) і по тим трасам, де курсують рейсові автобуси (для страховки!!!)».
І ми поїхали. Але не на сорок кеме, а в іншу країну.
Я згадую, як курсував у напрямку Львова в порожньому товарному вагоні закритого типу. Згадую, як тоді втома валила мене з ніг – потрібно було хоч трохи поспати. Я дістав свій бундес-карімат, та перед тим, як його розкласти, довелося трохи прибрати підлогу: кляті джанкі порозкидали своє приладдя для гєрича по всьому вагону. За борт полетіли баяни, фуріки, струни та інші аксесуари довбаних гєрдозерів (хоч би все акуратно в одну пляшечку з-під «Моршинської» складали - а то ніякої культури споживання продукту). Прибирання займало багато часу – доводилося чекати, поки проїдемо населені пункти: не викидати ж такі речі там, де можуть гратися діти. І сили мене потроху покидали. Нарешті, я розклав карімат, дістав спальний мішок, закутався в нього і почав засинати з думкою, як прокинуся десь під Львовом, зістрибну з потяга, зайду в кафешку та замовлю гарячий борщ з пампушками, запашні картопляники зі сметаною і салат з грибочками.
Прокинувся я чомусь у Харкові.
І там, на харківській жедешечкє, прямо у спальному мішку (ще теплого, як львівський картопляник), мене прийняли бикуваті охоронці та здали не менш бикуватій мінтурі. Та навіть тоді, коли фараони, розмахуючи рєзіновими іздєліями типу ПР-73, залишили мені пару банкнот на зворотній квиток (а не забрали всі гроші, що, доречі, було дуже мило з іхньої сторони), я його так і не купив.
22:30
Я виходжу на свіже повітря з занюханого приміщення вокзалу. В найближчому кіоску, кути якого завжди обісцяні привокзальними бомжами, купляю перепалену каву. Беру дві: одну для себе, іншу – для безхатька, що склався калачиком на парапеті. Кава подається в пластиковому стаканчику для холодних напоїв. Щойно ти візьмеш такий стаканчик в руки, як його дно одразу приймає округлу форму, і поставити його на місце вже неможливо.
Пече в пальці.
Ризикую попросити у продавчині ще два порожніх стаканчики, щоб вставити один в один. Ця факін-сучка спопеляє мене прокуреним поглядом, показово-артистично хлопає накладними віями, і оголошує свій вирок, який не підлягає апеляції: «Тю-ти-шо».
Сперечатися не став.
Простягаю каву безпритульному. Він піднімає очі. Дивиться на мене. Потім на стаканчик. Потім знову на мене. Його очі бігають так, немов слідкують за грою в настільний теніс. Це триває ще декілька секунд. Врешті, він, як трансформер, розкладається і приймає сидяче положення.
- Кава. Пригощайтесь.– Віддавши каву, розвертаюся і йду геть. Чую, як в спину лунає тихе «Спасібо, братан». Я розвертаюся на пів-корпусу:
- Бережіть себе. – І з цими словами прискорюю крок, розчиняючись у темряві.
22:37
Холодна осінь вже за декілька хвилин робить температуру кави прийнятною для споживання. Я на ходу роблю ковток і одразу ж спльовую цю гидоту у найближчу калюжу.
22:38
Вітер обмацує мене, як безсоромна кокаїнова шльондра нижчого ґатунку в дешевому мотелі, який виблискує своїми побитими градом і гопніками ліхтарями вздовж траси М-03. Я піднімаю комір свого пальта, намагаючись зберегти свої 36,6. Починає накрапати дощ.
Відчуваю нестачу повітря у грудях: чи то від вітру, чи то від думок, які марно намагаюся викинути з голови. Де подівся той хлопець, що вмів і не боявся жити? Міцно стискаю в кишені зворотній квиток. Де подівся той хлопець з власним цілодобовим Діснейлендом в голові? Прискорюю крок, очима холоднокровно вдивляюсь у темряву. Де подівся той хлопець, що колись кайфував від привокзальної кави з присмаком пластикового стаканчика для холодних напоїв? Де? Де? Де?
Від хаотичного потоку думок мені хочеться блювати. По всьому тілу розтікається туга і відчуття абсолютного краху.
Відчуття, коли ламається душа.